Історична довідка
Історична дата утворення села Студена - 1742 рік. Село, ймовірно, було засноване вихідцями з Валахії, що переховувалися від татаро-турецьких нападників. Збереглися лише народні перекази і легенди. Одна з них розповідає, що у ХІV-ХV ст. група втікачів з міста Рашкова (Молдова), переховуючись від турків, зупинилась у лісі в глибокому яру, де знайшли джерела води. Напившись води, більшість втікачів промовила: «Ах, яка студена!». На цьому місці вони оселились, і поселення назвали Студена. До недавнього часу село ділилося на дві частині: старіша – Волощина, пізніша, заселена потомками русинів – Рощина.
Мешканці села вирубували ліси під землеробство, розводили худобу, вирощували жито, пшеницю, кукурудзу, овес, картоплю, насаджувати сади. На території села збудовано Церкву Успіння Пресвятої Богородиці, спалену у 1769 р. татарами. У 1780 році відбудована. Студена в минулому належала Урбановським, пізніше Стажинському. Міські привілеї Студена отримала у 1805 р. Промислових підприємств тут не було, діяла корчма. Першим проблиском освіти у селі стала церковно-парафіальна школа, відкрита в 70-х роках XIX ст. У 1883 року в Студеній відкрито міністерську (земську) школу.
У 1890 року село налічувало 299 дворів, 2705 мешканців. В 1905 роки на кошти селян було побудовано нову школу. Ці дві школи існували в селі до 1917р. Пізніше було відкрито початкову 4-річну школу. У 1930 році розпочато будівництво вузькоколійки «Попелюхи-Кам'янка-Дністровська». Напередодні Німецько-радянської війни в 1940 р. в школі навчалось 705 учнів та працювало 30 учителів; побудовано клуб, відкрито бібліотеку, пологовий будинок, медпункт, організовано духовий оркестр під керівництвом капельмейстера Свідзінського Максима. Студеняни досягли великих успіхів у всіх сферах сільськогосподарського виробництва, про що досі свідчать письмові та фото документи.
У 1905-1906 роках набув широко розмаху селянський рух. У цей період виникли поселення з такими назвами: Палійове (кажуть, що від прізвища пана), Чабанове (за родом заняття першого поселенця), Доярня, пізніше П’ятихатка (мабуть, за видом заняття першого поселенця, а потім за 14 кількістю хатів). Одаї (пізніше Затишне) і Червона Поляна засновані ще у період кріпацтва.
У подальшому в селах розвиваються освіта і культура. У 1921 році запрацювала хата-читальня, драматичний і хоровий гуртки. У 1930 році відкрито семирічну школу в Студеній і початкові школи у Палієвому і Червоній Поляні. У 1934 році відкрита семирічна школа в с. Гонорівка. У 1940 (передвоєнному) році в 2 школах здобували освіту більше тисячі учнів. Побудовано клуб у Студеній, відкрито бібліотеку, пологовий будинок, медпункт.
Десь у середині 20-х років було створене бурякове товариство з метою розвитку такої важливої галузі як буряківництво. У 1926-1927 роках були створено чотири СОЗи по 12-15 господарств. Організатором їх був комітет незаможників. У 1928 році жителі с. Гонорівка зорганізувались у колгосп, у 1929 році організовано сільськогосподарську артіль з 63 господарств у с. Студена.
Радість притьмарювалась подіями 1937-1938 років – періодом сталінського терору. Понад 100 наших односельчан стали жертвами сваволі і беззаконня.
Мирний труд радянського народу був перерваний війною. 22 липня 1941 року село й поселення були окуповані німецькими, а потім румунськими загарбниками. Роки воєнного лихоліття були своєрідним випробуванням на дружбу людей, готовність їх іти на самопожертву, ризик в ім’я врятування інших.
Збереглася ще одна легенда, у якій йдеться про те, що поблизу проходив чумацький шлях. Біля нього поселився чумак по прізвищу Гонор. Ним була відкрита крамничка, де чумаки, що возили з півдня сіль та інші товари, зупинялися для відпочинку. Так почала заселятись ця місцевість і поселення за прізвищем чумака Гонора отримало назву Гонорівка. Вперше в історичних документах Гонорівка згадується у 1747 році. Саме тоді в селі було побудовано дерев’яний храм. Село у той час поділялося на дві частини: одна називалась «Циганщина», друга – «Слобода». Перша отримала назву, мабуть, від перших поселенців місцевості – циган, у Слободі поселялась в основному шляхта.
Село Гонорівка в 1882 році нараховувало 197 дворів, 1120 мешканців. Належало Любомирським, далі – Старжинським, Урбановським, Ярошинським, Кошарським, Ліпковським. Останнім володарем Гонорівки 15 був Генріх Петрович Ліпновський. Гонорівка мала церкву. У селі міститься палац пана Кошарського. Садиба - палац і парк - були закладені у другій половині XIX століття власником маєтку Г. Кошарським. З писемних джерел (зокрема, з опису Гонорівської садиби, який залишив А. Урбановський) відомо, що в палаці знаходилась колекція творів мистецтва, зокрема картини пензля Яна Матейки, Юліуша Коссака, Чахурського, Юзефа Брандта, Доманівського. З інших предметів мистецтва на увагу заслуговувала позолочена статуетка коня часів Людовіка XIV. Серед бібліотечних зібрань палацу знаходилось Радзівілівське Євангеліє, а також рукописи польських авторів, в т. ч. часів повстань. У 1916 р. садибу відвідав Ярослав Івашкевич. У 1918 році палац пошкоджено внаслідок більшовицьких погромів. Після ремонту у 1934 році в палаці розташувалась школа. Під час румунської окупації в 1941-1943 роках у палаці знаходився шпиталь. З 1943 і до 2008 року в палаці знову розміщувалася школа. Місцеві жителі називають парк «Огруд». Парк є історичною пам’яткою, колишній панський маєток є пам’яткою архітектури місцевого значення.
За легендою, сучасна назва поселення Козацьке походить від «Вільних козаків», один з підрозділів Української Народної Республіки, який квартирувався тут під час визвольних змагань українського народу 1917-1921 рр.
Село Болган назване на честь великого каменя на березі річки Кам'янка - Болгана. Болган - тюркське ім'я, означає "той, що досяг успіху". 16 Церкву в Болгані збудовано у 1732 р. на горі. Вона була зруйнована татарами у 1757 році. У 1880 році тут мешкало 411 осіб. Болган у минулому належав Ярошинському. Тут функціонувало аж 4 млини, мальовничі залишки яких збереглись до сьогодні. Кам'яну церкву Різдва Богородиці в Болгані збудовано у 1877-1888 роках. На околиці села знаходяться ландшафтні заказники місцевого значення та ботанічний заказник місцевого значення Урочище Кікеї. Поблизу села діє місцевий пункт пропуску через державний кордон Студена-Ротар (межує із Молдовою в частині невизнаного Придністров’я).
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 1558 осіб, з яких 710 чоловіків та 848 жінок. За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 1338 осіб.
Село Грабарівка розташоване на територіях колишнього ольгопольського повіту на річці Вікниця на кордоні з Молдовою (в частині невизнаного Придністров’я).
Назва села Трибусівка за легендою, походить від того, що мандрівник на прізвище Трибух, побудував першу хату на одному з горбів, де тепер починається село. Належала Конецпольським, Любомирським, пізніше Черемзіній. У 1892 р. налічувала 206 дворів, 595 мешканців. В селі була церква св.Михаїла побудована в 1827 р. з 1716 прихожанами. На одному з пагорбів села, на роздоріжжі стоїть великий дерев'яний хрест, який, за 17 свідченнями старожилів, встановили коли почали будувати село і який став своєрідним його символом. Інша легенда говорить, що місцева панянка загубила колись три бусинки і їх шукали усім селом. Село цікаве й тим, що у ньому кожний, бодай маленький куточок має свою назву, яка розкриває велику історію Трибусівки. З неї можна дізнатися хто є хто, коли де жив. Наприклад у селі є Микитова криниця, Томова криниця, Штефанова криниця, Соборна криниця, або ж Марків Яр, Булатишин яр, Кабаків Мочар.
На околицях села розташовані Одаї, що в перекладі з молдовської означає «хутір». Зараз це просто садки, в яких є чимало фруктових дерев, а колись були поселення. Джерело — це ділянка за селом, яка не може не здивувати своєю красою. Тут з-під каміння б'є природне джерело з надзвичайно чистою, холодною, напрочуд смачною водою. На одному з пагорбів села, на роздоріжжі стоїть великий дерев'яний хрест, який, за свідченнями старожилів, встановили коли почали будувати село і який став своєрідним символом та оберегом села. Куток, що знаходиться поблизу нього, так і називається «Біля хреста».
Кукули - село над рікою Кам’янкою.У 1883 р. налічували 618 мешканців. Тут була церква Св. Михаїла з 1039 парафіянами. Належало Замойським, Конецпольським, Любомирським, пізніше Модзелевським і кн. Долгоруковій.
Мешканці сіл займались землеробством, розводили худобу. Село Студена було закріпачене і належало магнату Старжинському, який жив у еміграції в Парижі, як учасник польського заколоту 1863 року.
Чорноземні ґрунти, гарні кліматичні умови давали можливість вирощувати жито, пшеницю, кукурудзу, овес, картоплю, насаджувати сади. Промислових підприємств не було. Люди жили дуже бідно, шукали роботу в інших краях, передусім на Чорноминському цукровому заводі та залізниці. У селах не було жодних культурно-освітніх закладів, зате була корчма. Першими проблисками освіти в селах Студена, Гонорівка стали церковноприходські школи, відкриті у 70-і роки ХІХ століття. У 1883 році відкрито міністерську (земську) школу. Для цього побудували приміщення на одну класну кімнату і квартиру вчителя. У 1905 році на кошти, зібрані з селян, побудували нове приміщення, в яке було переведено церковно-приходську школу. Ці дві школи існували до 1917 року. Трохи пізніше діяла початкова 4- річна школа, дітей навчало 4 вчителі.
Історія розвитку Студенянщини свідчить про традиційну працелюбність селян, їх вміння згуртуватись навколо вирішення місцевих проблем, високий сільськогосподарський потенціал.
